Accueil | Cours | Recherche | Textes | Liens

Centre de recherches en histoire et épistémologie comparée de la linguistique d'Europe centrale et orientale (CRECLECO) / Université de Lausanne // Научно-исследовательский центр по истории и сравнительной эпистемологии языкознания центральной и восточной Европы
-- В. ПОНОМАРЕНКО : «Рецензiя : Potebnja, langage, pensée, édité par P. Sériot et M. Schönenberger, Lausanne : Université de Lausanne, 2016, — 216 р.», Мовознавство, 2017, № 1, с. 80-82.

 

[80]              
       Збірник під назвою «Потебня, мовлення, мислення» (французькою мовою) видано в Лозаннському університеті (Швейцарія) за матеріалами наукового колоквіуму, що відбувся в червні 2013 р.
       У «Презентації» (с. 1-2), підготовленій відомим швейцарським славістом П. Серіо, зазначено, що обмін думками виявив «велике багатство, а історія і порівняльна лінгвістична епістемологія сприяли ознайомленню зі східноєвропейськими поглядами на мову франкомовного інтелектуального простору» (с. 1). Відзначаються насамперед семіотичні підходи О. О. Потебні та його тріада зовнішня форма — внутрішня форма — зміст, що називається основною віхою особливої інтерпретації Гумбольдта в Росії. Основною ж метою колоквіуму було обговорення лінгвістами, філософами й фахівцями з семіотики наукових зрушень ХІХ-ХХ ст., знання яких необхідне для кращого розуміння сучасності, а в цьому контексті чільне місце посідають Центральна і Східна Європа.
        Перша стаття — «Дієслово в останній частині “Записок по русской грамматике” Олександра Потебні», написана представником Тулузького університету ім. Ж. Жореса (Франція) Р. Комте, дослідником граматики слов’янських мов (с. 3-23). Вона ґрунтується на двох останніх томах зазначеної праці, яку французький русист уважає важливішою частиною наукової спадщини О. О. Потебні порівняно з книгою «Мисль и язик». Він пояснює це тим, що перші два томи «Записок» є переважно теоретичними, тоді як в останньому вочевидь простежується зв’язок з реальними мовними фактами, які стосуються російського дієслова, а йому тогочасні лінгвісти-слов’янофіли надавали особливого значення.
       О. Дмитрієв (Москва) в сюжеті під назвою «Філософія романтизму й позитивізму в спадщині Потебні: російський та український контекст» (с. 25-46) зазначає, що праці вченого від 20-х рр. минулого століття вивчалися в контексті «української інтелектуальної традиції» (статті І. Айзенштока й Л. Білецького, монографія К. Чеховича). Особливий інтерес становлять дослідження останніх десятиліть (Ю. Шевельова, А. Даниленка, С. Вакуленка). Особливість ідей О. Потебні, що датуються 1860-1880 рр., коли в гуманітарних науках відбувався перехід від романтизму до позитивізму, можна усвідомити лише з урахуванням нової інтерпретації його праць у післяреволюційний період, зумовленої насамперед історичними обставинами та подальшим розвитком науки.
        Італійська славістка Д. Феррарі Браво з Пізанського університету в статті «Семіотичне значення концепту ‘форма’. Потебня еt аlіі» (с. 47-59) розглядає згадану вище «тріаду», в якій форма є головним елементом слова, художнього твору і фольклору, порівнює концепції О. О. Потебні (а також близькі в семіологічному розумінні погляди О. Веселовського, В. Проппа і П. Флоренського) і Ф. де Сосюра, проводить, зокрема, паралелі між такими поняттями, як «внутрішня форма» і «мовлення», «готова (стала) форма» і «мова». Обидва значення концепту «форма» тлумачаться як семіотичні категорії: з одного боку, слово є знаком, а з другого боку, йдеться про канон, що належить до мови. Розглядаються також онтологічні аспекти мовного знака.
        У статті В. Фещенка (Інститут мовознавства, Москва) «Форма і зміст як війна і мир (російська філософія мови після Потебні)» (с. 61-78) аналізуються в історичному плані погляди російських мовознавців і філософів на співвідношення між формою і змістом. Праці О. Потебні віднесено до «мирного» періоду, позначеного гармонічним поєднанням цих категорій, тоді як наступний період, а саме діяльність представників формальної школи (В. Шкловського, Б. Ейхенбаума), прирівнюється до «війни» між «змістизмом» і «формалізмом», унаслідок якої пріоритетним став формальний напрям, представлений іменами А. Белого, С. Аскольдова, Г. Шпета, Б. Енгельгардта, В. Волошинова, І. Плотникова, В. Виноградова.
        У цікавій публікації П. Флака (Карлів університет, Прага) «Андрій Бєлий як читач Потебні: неокантіанська віха в поетичному підході до мови в Росії» (с. 79-92) робиться порівняльний аналіз впливу на наукові підходи до мови в Росії початку XX ст. філософських концепцій О. Потебні і послідовників теорії І. Канта (М. Р. Коен, Г. Рікерт, В. Віндельбанд). Розглядається рецензія на працю О. Потебні «Мисль и язик», опублікована поетом-символістом у 1910 р. За висновками автора статті, поетика Андрія Белого й тогочасна теорія літератури в Росії с ознаками
[81]    
переходу від психологізму О. Потебні до формальної теорії мови й структуралізму. Чеський славіст Т. Гланц (Цюріх) у статті «“Вони протиставили себе всім”. Статут мислення Потебні з погляду Якобсона» (с. 93-104) розмірковує над оцінюванням потебнянських текстів у працях Р. Якобсона, використовуваними ним методами для «підпорядкування доробку попередників своїм особистим намірам». Неоднозначне ставлення знаного російсько-американського філолога до «інтелектуальної творчості» О. Потебні виявилося як у відвертій критиці, так і у визнанні ролі останнього у становленні формального методу в науці.
        Л. Гоготішвілі (Інститут філософії, Академія наук, Москва) у своєму дослідженні «Бахтінська іманентно-діалогічна внутрішня форма як альтернатива гумбольдтіанським і потебнянським підходам» (с. 105-110) констатує значну роль ідей В. фон Гумбольдга і О. Потебні у формуванні «дискусійного поля» в російських гуманітарних науках початку XX ст. Авторка аналізує тлумачення філософом і культурологом М. Бахтіним їхніх поглядів на внутрішню форму, «енергетичний» аспект мови, співвідношення між мисленням, мовою і міфом, а також між поезією і прозою. У цьому плані релевантною є, зокрема, бахтінська теза про принципову релятивність будь-якої мови як загалом, так і всіх її мовленнєвих різновидів, а це обґрунтовує наявність таких внутрішніх форм, які дозволяють по-різному комбінувати іманентно властиві висловлюванню «точки говоріння» і в такий спосіб долають релятивізм мови силами самого релятивізму, створюючи новий тип адеквації, що не має аналогів у минулому.
        Дискусійний характер має також стаття Л. Гелера (Лозанна; Париж) «Таємниці четвертого елемента, або Компоненти знака за Потебнею. Проблема матеріалу в мистецтві» (с. 111-120). Її автор уважає доцільним наближення потебнянської моделі «слово ~ знак ~ художній твір» до концепції російських формалістів, що ґрунтується на чотирьох елементах. Різницю становить «матеріал», який фактично так само враховується О. Потебнею. Отже, основна ідея автора полягає в тому, що модель О. Потебні складається насправді не з трьох, а з чотирьох компонентів, оскільки зовнішня форма реалізується в певному матеріалі, що має, до того ж, певне смислове навантаження, і в такому разі можна констатувати майже повний збіг такої четверичної схеми з семіотичною моделлю Л. Єльмслева і, певною мірою, з нарратологічною моделлю формалістів. Що ж до двокомпонентної моделі Ф. де Сосюра, то її можна вивести з такої самої схеми шляхом редукції. За таких умов загальна (спільна) структура матиме перевагу, зумовлену можливістю зіставлення різних концепцій знака, а також твору в розумінні (того самого) знака.
       І. Пільщиков (Таллінн; Москва) в сюжеті «Внутрішня форма слова в інтерпретації російських формалістів (Опояз, МЛК, ГАХН)» (с. 121-142) розмірковує про розвиток ідей Потебні у працях московських і петроградських представників формального напряму (Товариства з вивчення поетичної мови, Московського лінгвістичного гуртка та Державної академії художніх наук). У 1924 р. у Петрограді було видано книгу Т. Райнова (філософа й літературознавця) «Александр Афанасьевич Потебня», в рецензії на яку відомий літератор Ю. Тинянов назвав О. Потебню «ім’ям величезного значення як у царині лінгвістики, так і в царині теорії літератури»; тому жодна нова течія в одній з цих галузей не оминає його, а виходить з нього або так чи інакше визначає своє ставлення до нього. Водночас, як зауважив рецензент, у монографії не знайшло висвітлення питання про внутрішню форму, що є ключовим у літературній теорії Потебні. Ще раніше інший представник петроградської філологічної школи — В. Шкловський — у статті «Потебня», опублікованій 1919 р., прокоментував основні положення праці «Мисль и язик», загалом прийнявши базову паралель між внутрішньою формою слова у прозі й образом у поезії. Варто згадати також В. Жирмунського, який 1921 р. писав про те, що головним у спадщині Потебні є метод, розроблений на основі зближення поетики з лінгвістикою, і це робить його основоположником лінгвістичної поетики.
       «“Мисль и язьпс” О. О. Потебні як можливий відгук на філологічні дослідження М. Т. Костиря (1818-1853)» — таку оригінальну назву має розвідка М. Шененбергер з Лозаннського університету (с. 143-158), в якій висувається відповідна гіпотеза, оскільки йдеться про праці вченого, який був викладачем теорії та історії російської літератури в Харківському університеті під час навчання в ньому молодого Олександра Потебні. Зіставлення докторської дисертації М. Костиря «Предмет, метод и цель филологического изучения русского язика», виданої 1850 р., з текстом книги «Мисль и язик» уможливлює виокремлення низки спільних тем, як-от: предмет і мета філології, природа походження мови, роль і місце філософії (насамперед Гумбольдта) і психології у мовознавстві. Попри численні відмінності між поглядами двох авторів припускається думка, сформульована автором статті в її назві.
       Інший укладач збірника — згаданий вище П. Серіо — свою проблемну статтю назвав «Матеріалізм чи менталізм? Постмаррівська дискусія про Потебню (30—40-і рр.)» (с. 159-184). Цікавим видається авторське порівняння змісту названої дискусії в радянському мовознавчому середовищі періоду, означеного як «темний», із поглядами тогочасних французьких дослідників психолінгвістичного й антиструктуралістського спрямування. Радянське мовознавство тих часів, у якому домінували ідеї М. Марра й
[82]    
відкидалися, зокрема, основоположні ідеї І. Канта, у будь-якому випадку становить інтерес завдяки тому, що в ньому основна увага була спрямована на проблему співвідношення між природознавчими й гуманітарними науками (або «науками про дух»). За таких умов суто матеріалістичний підхід до ідей О. Потебні дозволяє, на думку автора статті, визначити місце менталізму в його складних відносинах з матеріалізмом і гуманітарними науками сталінської доби й підтримати «підозру» стосовно того, що історичний матеріалізм може співіснувати з ідеалізмом.
       Доробок українських мовознавців представлено у збірнику статтею С. Вакуленка (Харківський національний педагогічний університет ім. Г. Сковороди) — «Запозичене Потебнею від Лацаруса — спроба з’ясування» (с. 185-202). Автор наголошує на очевидному впливі В. фон Гумбольдта на лінгвістичну теорію О. Потебні, відводячи «посередницьку» роль у цьому інтерпретуванню Гумбольдта Г. Штейнталем (хоча йдеться про незалежність Потебні і Штейнталя), але водночас відстоює думку про те, що визначення внутрішньої форми слова в Потебні (попри його посилання лише на Гумбольдта) йде насамперед не від Штейнталя, а від М. Лацаруса (німецького вченого-психолога й письменника XIX ст.), колеги й друга Штейнталя; до того ж вплив Лацаруса на Потебню не був, за словами автора статті, предметом «серйозних досліджень». Однак у Потебні простежується, за С. Вакуленком, полеміка з Лацарусом, яка стосується внутрішньої форми ономатопеїчних слів і ролі поетичного символізму в мовному розвитку.
       Нарешті, С. Зенкін (Російський державний гуманітарний університет, Москва) у розвідці «Критика Потебні в працях Бориса Енгельгардта» (с. 203-214), посилаючись на статті названого російського філолога, а саме «Лингвистическая теория Потебни в ее отношении к истории литературьі» і «Теория словесности в лингвистической системе Потебни», написані на початку 1920-х рр., але видані лише 2005 р., акцентує увагу на розрізненні в нього категорій мислення і пізнання, що їх ототожнював О. Потебня. Аналізуючи базові принципи потебнянської теорії з погляду завдань літературознавства, автор критичних статей закладає основи власної теорії словесної творчості. Так, дихотомічне співвідношення названих категорій виявляється в тому, що поезія становить форму мислення, але не має пізнавального характеру. Історична цінність праць Б. Енгельгардта зумовлена тим, що вони є доказом актуальності ідей Потебні не тільки в контексті дискусій 20-х рр. минулого століття, а й у загальнотеоретичному плані як окреслення важливих проблем літературної теорії, які й досі є предметом наукового аналізу.
       Отже, рецензований збірник свідчить як про увагу, що її приділяють науковій спадщині видатного вітчизняного мовознавця, так і про незмінну важливість його ідей для сучасної науки про мову. Праця становить безпечний інтерес для тих, хто цікавиться історією мовознавства, а також питаннями лінгвістичної філософи, психолінгвістики, теоретичної граматики та інших філологічних галузей.
        В. ПОНОМАРЕНКО