[94]
РЕЦЕНЗІЇ

В. Н. Волошинов. Марксизм и философия языка. Основные проблемы социологического метода в науке о языке. Ленинград. „Прибой", (РАНИОН «Вопросы методологии и теории языка и литературы»); стор. 188. Ціна 2 р. 20 к.*

Досі марксистської теорії мови не було; тепер їй, в тому чи тому вигляді, покладено початок — таке перше враження, що його справляє на читача цей цікавий і змістовний науковий твір. Справді бо, ні окремі, — побіжні й сумарні,— висловлювання Плеханова, Бухаріна, Богданова. Максимова й інших у питаннях генези й соціяльної функції мови, ні дилетантська книжка I. Презента „Происхождение речи и сознания" (Л. 1928), зорієнтована на механістичний матеріялізм рефлексологів, ні псевдо-марксистськi фантасмагорії так. званої „яфетидології", — ніяк не творять „марксистського теоретичного мовознавства", а навіть є й перешкодою до його створення. Досить сказати: поза тим, що немає конкретних позитивних тез із марксистського мовознавства— ні одної з теорій мови, які до тепер існували, не розглянула ще хоч трохи компетентна марксистська критика.

Отже ми повинні б вітати серйозну наукову працю В. Волошінова, як таку, що кладе основу в даній галузі, навіть коли б безперечна позитивна сторона книги обмежувалася вдумливою аналізою найвпливовіших не марксистських теоретично-лінгвістичних концепцій (це й робить автор у другий частині „Пути марксистской философии языка", розд. І — III, а власні твердження й висновки авторові були цілком спірні й сумнівні. Проте, більша частина змісту книги не дав підстав для такої умовно-суворої оцiнгі. Що правда, в ній дуже багато спірного й проблематичного; оригінальні погляди авторові на суть мовного процесу (зокрема на розмежування ідеологiчного й психологічного моментів мови) і на найближчі завдання марксистського мовознавства — незрідка межують з парадоксальністю. Це — цілком зрозуміле в книзі, в якій буквально на кожній сторінці порушено проблеми, ще не розв'язані, — чи навіть не поставлені, — в марксистській науці. До того ж, у переважній більшості авторових тез, спірнiсть не виходить, на наш погляд, за межі тих розходжень, які нині є припустимі в марксистському мовознавстві і в марксистській науці про „ідеологічні надбудови" в цілому.

Нема ніякої змоги цілком зрезюмувати чи заналізувати багатий науковий зміст цієї книги в межах короткої рецензії. Ми обмежимося тут стислим розглядом основних тез авторових в питанні про „реальну суть мови" (викладені на сторінках 117-118, вони підсумовують майже весь зміст другої частини книги), залишимо без розгляду й своєрідну позицію авторову в питанні про так звану „суспільну психологію" (найхарактерніший момент для першої частини книги — ,3начение проблемы философии языка для максизма") та третю частину книги — „К истории форм высказывания в кон-
[95]
струкциях языка". Перша частина книги розглядав більше марксистську психологію та філософію в цілому, аніж „філософію мови". Щож до третьої частини, то специальніший характер цього „Опыта применения социологического метода к проблемам синтаксиса" (так сказано в піднаголовку) - вимагав би цілком іншого маштабу аналізи; зокрема, треба було б заглиблюватися в надзвичайно складну і спірну синтаксичну проблематику „чужої" (прямої, посередньої й „невласної прямої") мови. Щодо цієї частини книги — обмежимося одним зауваженням: хоч автор і намагається тут — з чималою таки дотепністю — „соціологізувати чисто психологічну концепцію цієї проблеми що її збудували деякі західньо-европейські лінгвісти (Баллі, Лерх, Льорк та інш.) — для нас все ж залишиться сумнівним сама належність цієї проблеми в цілому саме до галузі синтакси (і мовознавства взагалі), а, прикладом, не до „психології мислення" (переважно).

Переходимо до п'яти „основних тез", в яких автор зформулював — дуже чітко й стисло - свій погляд на „справжню природу мови" (стор. 117-118).

1) „Язык, как устойчивая система нормативно-тождественных форм, есть только научная абстракция, продуктивная лишь при определенных практических и теоретических целях. Конкретной действитецьности языка эта абстракция не адекватна".

Цю тезу (в нiй обізнаний з потребніянством читач легко впізнає добре знайомі мотиви загострено проти так званої ,,женевської" школи мовознавства Представники її (Де-Соссюр, Баллі, Сешеге, в Росії— Р. Шор) вбачають у мові насамперед нормативну ,,систему" словесних знаків, цілком незалежну від акцій індивідуальної свідомости й індивідуального висловлювання.

Критика цієї „абстрактно-об'єктивної" (так її визначає автор) концепції мови і стор. 78—65) є одне із найбільш продуманих місць у цілій книзі; але ми гадаємо, що автор вдається в своїх остаточних висновках в протилежну крайність. Внутрішній нормативізм безперечно є властивий кожній мові, бо ж саме існування мови (як системи умовних знаків) без нормативізма — неможливе. Хоч конкретна практична мова й не є „стійка система", проте вона завжди тяжить до нормалізації і до умовної стійкости. Якою мірою це тяження здійснється (повною мірою воно не здійснюється ніколи), — це залежить в кожному окремому випадкові від функції мови в конкретній соціяльно-історичній ситуації, але в кожнім разі трактування мови, як „стійкої системи" нормативне тотожніх форм, не є ні пропедевтична абстракція, ні "робоча гіпотеза'', а відбиває (в перебільшеному вигляді — звичайно) ранні факти й процеси, які дійсно властиві "конкретній дійсності" мови. Мовні норми існують і там, де немає ні педагогів, ні лінгвістів. Ігнорування цієї сторони мови загрожуе істотнімі методологічними небезпеками: так, наприклад, з погляду автора було б дуже трудно визнати і з'ясувати переважну консервативність, що органічно властива мові, яка серед усіх ,,ідеологічних" надбудов змінюється, найповільніше i найменшою мірою. А що мова взагалі і безупинно змінюється це ніяк не суперечить її тенденції до нормативної системоподібности. Аджеж у такому самому стані перебувають, в принципі, і всі інші галузі ідеології з іхніми умовними й мінливими ,,системами''(право, мораль, естетика і т. ін.).

2) „Язык есть ненрерывный процес становления, осуществляемый социальным речевым взаимодействием говорящих".

З) "Законы языкового становления отнюдь не являются индивидуально-психологическими законами, но они не могут быть и отрешены от деятельности говорящих индивидуумов. Законы языкового становления суть социологические законы".

Ці дві тези ми гадаємо, в принципі, — незаперечні; але ми вважаємо за потрібне додати, що соціологічний характер „законів умовного наставання" ніяк не дозволяє забувати про їхню специфічність, що відповідає певному (словечно-знаковому) матеріялові даної „ідеологічної надбудови"; а проте, автор одну з цих специфічних рис мовного наставання цілком заперечує (див. вище про тяжіння мови до нормативної системоподібности), а інших у цій книзі ні виявляє, наприклад, хоч би закону "економії засобів висловлювання".

4) Творчество языка не совпадает с художественным творчеством или с каким-либо иным специально-идеодогическим творчеством. Но, в то же
[96]
время, творчество языка не может быть понято в отрыве от наподняющих его идеодогических смыслов и ценностей. Становление языка, как и всякое историческое становление, может ощущаться как слепая механическая необходимость, но может стать и „свободной необходимостью", став осознанной и желанной необходимостью".

Чи не суперечить ця теза почасти самій собі і чи нема у відчуванні „вільної конечности" і певного естетичного моменту? Г. Поспелов, наприклад, кажучи про естетичну творчість, уявляє її собі так, що митець "проэцирует вне себя без практической цели внутренние события жизни, т.-е. как бы играет в жизнь"[1]; і така діяльність є. що-найменьше, дуже близька до того переживання „вільної конечности", яким, на думку В. Волошінова, може супроводитися наставання і творення мови. І якщо творення нови в цілому не спадається з художньою творчістю", то залишається можливiсть, дуже правдоподібна, на наш погляд, — що мовна творчість обов'язково мав в собі певну естетичну сторону, яка може сходити до непомітного в мовній практиці мінімума, але може так само й поширюватися до того, щоб цаковито вбирати власне мовну творчість (така, наприклад, „заумная" мова футуристів; в ній моменти мовної й естетичної творчости спадаються цілком). В кожнім разі проблема елементів естетики й мистецтва в мові, як такій, далеко не така проста, як то здається авторові; ні інтегральне прийняття потебніянської тези „мова — мистецтво' — ні голе заперечування її, — тут не допоможуть.

5) „Структура высказывания является чисто социальной структурой. Высказывание, как таковое, наличествует между говорящими. Индивидуальный речевой акт (в точном смысле слова „индивидуальный") contradictio in adjecto".

Цілком вірно. Але в тому, що автор кладе за основу основ саме окреме „висловлювання як таке", а не слово (в його граматичній функції) i не словесний граматичний ряд, — в цьому криється дуже серйозна методологiчна небезпека. Ця небезпека виявляється на одній із попередніх сторінок, де автор проголошує за найближче завдання марксистського мовознавства вивчення „форм и типов отдельных высказываний, отдельных речевых выступлений в тесной связи со взаимодействием, элементами которого они являются" (стор. 114) і ось як пояснює, що розуміє він під „отдельным жизненным высказыванием" під цією єдиною (на його думку) „реальною единицею потока языка-речи":

„Ситуация и аудитория заставляют внутреннюю речь актуализоваться в определенное внешнее выражение, которое непосредственно включено в невысказанный жизненный контекст, восполняется в нем действием, поступком или словесным ответом других участников высказывания. Законченный вопрос, восклицание, приказание, просьба — вот типичнейшие целые жизненных высказываний. Все они (особенно такие, как приказание, просьба — требуют словесного дополнения, да и вне словесного начала") (стор. 115).

Вимагають, звичайно, але чому? Тому, що саме оці елементарні й примітивні типи словесного висловлювання є такі фрагментарні, а, iноді, й аморфні, що саме розуміння їх раз-у-раз потребує додаткового жесту, відкресленої гри iнтонацій,ы цілковитого обліку всієї наявної ситуації (ділово", психічної, матеріяльної) й т. ін. Чи слід починати аналізу мови з таких примітивих "життьових" висловлюваххх, в яких чимала частина змісту не висловлена в слові, отже про неї доводиться догадуватись на підставi „позамовних" доповнень. Ми  гадаємо,  що аналізуючи кожне складне соціяльно-історичне явище (отже й мову) треба, навпаки виходити з найчіткіших і найрозвиненіших структурно („експліцитних") реалізацій цього явища, а не і фрагментарних неукінчених і, так би мовити, зародкових и импліцитних.

[97]
До цього питання можна  застосувати такі методологічні міркування Маркса.

„Буржуазне суспільство в найбільше розвинена й багатобічна історична організація виробництва. Категорії, що виявляють його відносики, розуміння його організації, дозволяють разом з тим збагнути будову й виробничих відносин всiх суспільних форм, які вже відмерли і з уламків та елементів яких воно будусться, тягнучи проте за собою і далі залишки з них, яких воно не встигло перебороти частково розвиваючи до цiлковитого значення те, що раніще було в формі натяку Анатомія людини — ключ до анатомії малпи. Натяки на вище у нижчих видів тварин можна зрозуміти лише тоді, якщо це вище вже відоме. Буржуазна економіка дає нам ключ до античної і т. д. „До критики політичної економії", „Вступ").

Так само й натяки на мовну — граматичну й стилістичну — структуру в нижчих (фрагментарно-аморфних) видах висловлювання можна зрозуміти лише тоді, якщо ця структура вже відома в своїй „експліцитній"  реалізації. аналізуючи укінчені й „розгорнені'' типи висловлювань. Функції слова пізнаються насамперед там, де воно здiйснює їх цілком, а тому й не потребує нiяких мімічних, пантомімічних, інтуїтивно-психічних та інших додаткових замін — в „словесному творі" (чи то в художній мові, в публіцистичній статті, чи в научному досліді). До утворення такого укінченого твору органічно тяжить всяке висловлювання, скільки воно не є обмежене часом і не деформоване афектом. Тому ми вважаємо, що принципова орієнтація В. Волошінова на висловлювання, як таке (в кращому випадкові — незалежно від міри його „розгорнености", тобто його словесної реалізації) — є в самій основі помилкова.

Уже з цього короткого розгляду основних тез В. Волошінова видно, наскільки цікава робота його не тільки для лінгвіста, а й для літературознавця. Ми радимо ознайомитися з нею всім, хто цікавиться питаннями мови, літератури i літературної критики.

В. Державін.