ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ ЩОМІСЯЧНИЙ ЖУРНАЛ „ВІСТІ АКАДЕМІЇ НАУК УСРР"
„Вісті АН УСРР" інформують широкі кола нашої суспільності про наукову діяльність АН УСРР, про її організацію та наслідки дослідної роботи АН УСРР, як центра соціалістичної науки в УСРР, та про роботу інших н.-д. установ УСРР і провідних наукових центрів СРСР.
Передплата на 12 місяців (січень—грудень) . 12 крб.
Ціна окремого нумера 1 крб.
ПЕРЕДПЛАТУ НАДСИЛАТИ: Київ, вул. Чудновського 2, Видавництво АН УСРР.
ВИДАВНИЦТВО АКАДЕМІЇ НАУК УСРР,
КИЇВ 1936
Друкарня-літографія Академії Наук УСРР у Києві.
[183]
Історія української мови є однією з найважливіших ділянок українського мовознавства. Без історичного обгрунтування не можна глибоко усвідомити і науково пояснити ті закономірності, які діють у сучасній українській мові.
I тут, насамперед, заслуговує на найсерйознішу увагу питання про походження і шляхи історичного розвитку української мови, бо саме в цій галузі дуже багато було перекручень великодержавницько-
[184]
го і місцево-націоналістичного характеру.
И здесь, прежде всего, заслуживает самое серьезное внимание вопрос о происхождении и пути исторического развития украинского языка, потому что именно в этой области очень много было искажений великодержавного и местно-националистического характера.
Не треба забувати, що в умовах нестерпного національного гніту, запроваджуваного царизмом протягом віків на Україні, заборонялося не тільки друкування українських книжок і газет, а й зо всім заперечувалися будьякі історичні права на існування української мови, яка розглядалася, як „безобразний мужицкий говор", не зважаючи на те, що вона, всупереч усяким „височайшим указам" і заборонам, була рідною мовою кількох, десятків мільйонів населення України і мала досить міцну і розвинену літературу.
Українські буржуазні націоналісти (Кримський, Огіенко, Тимченко й ін.) теж не залишили поза своєю увагою цієї ділянки, підмінюючи справжнє наукове вивчення історичних фактів націоналістичною-фальсифікацією. Всупереч великодержавникам, які вважали українську мову зіпсованим діалектом єдиної російської мови, націоналісти намагались за всяку ціну довести споконвічну самобутність і окремішність її історичного розвитку.
Початок української мови, як мови національної, вони встановлюють ще в добу Київської Русі (X—XI ст.), підпираючи цим буржуазно-націоналістичну схему історії України, витворену М. С. Грушевським. Саме
[185]
Грушевський порогом історичного з'явлення українців вважає IV ст. і говорить про українську колонізацію на Дніпрі вже в X ст., про Київську Русь, як про українську державу, і про київських князів, як про українську династію, шукаючи вже за тих часів корінь так званої „української державності" і української нації.[1]
Цілком зрозуміло, що як великодержавницькі, так і націоналістичні вправи над історією української мови не можуть становити наукової цінності, бо вони грунтуються на тенденційно підібраному і так само тенденційно висвітленому матеріалі.
Радянському мовознавству, безперечно, цілком чужі подібні настановлення і воно у своїх дослідженнях у галузі історії української мови мусить іти зовсім іншим шляхом. І тут, насамперед, треба підкреслити величезне значення для українського мовознавства і для всієї радянської мовознавчої науки творчих досягнень нового вчення про мову акд. М. Я. Марра.
У тій величезній науковій спадщині, що її залишив радянському мовознавству акад. М. Я. Марр, поряд з роботами, в яких висвітлюються загальні проблеми мовознавчої науки і досліджуються матеріали окремих мов, чимале місце займають також спеціальні роботи і висловлення з приводу української мови, не кажучи вже про широке використання українських мовних фактів при палеонтологічному аналізі мов світу, зокрема слов'янських мов.[2]
[186]
Роботи М. Я. Марра протягом довгого часу свідомо ігнорувалися і замовчувалися представниками буржуазного мовознавства і цим, насамперед, пояснюється той факт, що в українському мовознавстві ми досі не мали таких досліджень, які продовжували б розробку питань української мови в світлі нового вчення про мову. Вороже ставлення, яке викликає до себе нове вчення про мову з боку буржуазно-ідеалістичного мовознавства, цілком зрозуміле, бо це вчення є найбільшим ворогом усякого націоналізму, як великодержавного, так і місцевого.
Нове вчення про мову відкинуло псевдонаукові твердження про монолітність сучасних пануючих мов Европи, показавши всю безпідставність і шкідливість теорії міграцій, яка з'ясовує історичний процес творення мов і народів, як наслідок боротьби між расами і змін однієї раси на іншу.
По-матеріалістичному вісвітлюючи питання про походження людської мови взагалі, М. Я. Марр встановлює процес історичного розвитку кожної конкретної мови не від т. зв. прамови, принесеної з якоїсь міфічної прабатьківщини, а пов'язує цей процес з загальним процесом творення людської мови, тобто, як він сам неодноразово
[187]
підкреслює, ставить мовну піраміду з вершини на основу.[3]
В дослідженнях М. Я. Марра є чимало цінних вказівок щодо напряму вивчення історії української мови, а також і безпосереднього розв'язання багатьох принципових питань у цій галузі. Особливо цінна з цього погляду спеціальна його робота, присвячена українській мові, — „Яфетические зори на украинском хуторе". Насамперед треба відзначити, що М. Я. Марр заперечував визнання української мови діалектом спільно-російської мови. Близкість слов'янських мов одна до однієї, в тому числі і близькість російської і української мов, він пояснював як явище історичне, що виникло не в наслідок розпадання єдиної праслов'янської мови на діалекти, а в наслідок спільності соціальних умов і господарського укладу тих виробничих людських колективів, які були передосновою для створення слов'янських народів тоді, коли ще не існувало ні росіян, ні українців, ні взагалі слов'ян.
Така вказівка М. Я. Марра відкриває величезну історичну перспективу в питанні про формування слов'янства і створення слов'янських мов, зокрема й української.
Безпосередні, живі зв'язки української мови з мовами яфетичними, зокрема кавказькими, які встановлює М. Я. Марр на сучасному матеріалі, до щенту руйнують освя-
[188]
чений традицією міф про єдине слов'янське плем'я і єдину праслов'янську мову, тим самим доводячи, що справжні коріння слов'янства знаходяться не на вигаданій прабатьківщині, існуючій в уяві буржуазних дослідників, а в себе вдома, на власній батьківщині, — і якнайтісніше зв'язані з історією легендарних кімерів, скіфів, сарматів і інших численних попередників слов'янства, які, як показують дослідження М. Я. Марра, говорили яфетичними мовами. Піддаючи палеонтологічному аналізові терміни української мови, М. Я. Марр яскрава показує, що з'ясування їх у межах самих лише слов'янських мов далеко не відбиває їх справжнього змісту і історичного походження і можливе лише при порівнянні з яфетичними мовами. Так наприклад, на матеріалі яфетичних мов розкривається зв'язок термінів „джерело", „дзюрчати" з семантичним рядом 'рука + жінка + вода'; „багаття", „топити", „палити", „теплий"— з 'огнем'; „райдуга", „рід", „рік" — з 'небом'; „дрімати"—з ‘оком'; „трудитися", „шукати" — з 'рукою' і т. ін. Такі сходження української мови, як і інших слов'янських мов, з яфетичними, звичайно, зовсім не випадкові ; вони свідчать про те, що історію української мови не можна вивчати, не враховуючи цих реальних зв'язків, які зовсім випадали з поля зору буржуазної науки.
Буржуазна історіографія, а слідом за нею і буржуазне мовознавство не вважають історичних попередників сучасного населення України предками слов'янства і тому
[189]
не включають вивчення їх мов у свої дослідження з історії української мови. Зміни в племінному складі так званого доісторичного населення сучасної України пояснюється за допомогою міграційної теорії. Узвичаєна в буржуазній науці схема історичного розвитку на території України, базуючись на свідченнях старовинних істориків (Геродота й ін.) і на археологічних пам'ятках, реєструє цілий ряд племін, які розглядаються відокремлено, без генетичного зв'язку між собою. Висвітлюється це питання так: в IV—V вв. до нашої ери тут були скіфські поселення, згодом, у II в. до нашої ери, натомісць розвиваються поселення сарматів. У І— IV вв. нашої ери тут мешкають готи, в IV в. їх витіснюють гуни, з V в. на місце гунів приходять болгари, в VI в. — авари, хозари. Десь у V—VI вв. починається колонізація України слов'янськими племенами. Цілий калейдоскоп племін, ізольованих одне від одного, приходять, таким чином, до українських степів з невідомих прабатьківщин і зникають у невідомих закутках історії, аж поки не з'являються слов'янські племена, які міцно осідають на українській землі. Нове вчення про мову розкриває тут цілком інші горизонти, які показують, що китайські мури, виведені буржуазною наукою для відокремлення слов'ян від попереднього дослов'янського населення України, не мають під собою реального грунту. Якщо раніше скіфські й інші мовні елементи в сучасних слов'янських мовах розглядались лише як залишки витісненої слов'янами культури, то дослідження М. Я. Марра діамет-
[190]
рально протилежно з'ясували це питання, встановивши, що всі попередні різноплемінні і різномовні людські колективи були складовими елементами в творенні слов'янських племін і слов'янських мов.
Все це має безпосередній стосунок до історії української мови і допомагає викрити до кінця і науково дискредитувати реакційні і шкідливі настановлення буржуазних націоналістів у цій галузі, зовсім по-новому висвітлюючи історичні коріння слов'янських мов і народів.
Візьмім хоч би питання про сучасну національну назву росіян і українців. Терміни „Русь", „руський", „руська мова" зустрічаються, в найдавніших пам'ятках, означаючи територію, назву народу і мови. Щодо походження терміна „Русь" у буржуазному мовознавстві немає сталої думки, хоч найбільшого поширення здобула етимологія, яка виводить його з назви скандинавського племені Ruotsi пов'язуючи це з норманською теорією. Центром зародження цього терміна вважається Київська Русь. Виходячи, з того, що назва „Русь" збігається з сучасною національною назвою росіян, великодержавники будували свою теорію спільноруської мови, відкидаючи будьякі права на історичне існування для мов української і білоруської. Місцеві націоналісти заперечували такі твердження і намагалися показати, що ім'я „Русь" є старою українською національною назвою і що цю назву росіяни привласнили собі від українців.
Раніше ми вже згадували про те, як буржуазні націоналісти шукали українську націю ще в період
[191]
Київської Русі і розглядали тодішню мову як єдину національну мову, прототип сучасної національної української мови. Чи треба доводити абсолютну ненауковість такого підходу до вивчення історії української мови? Здається, коментарі тут цілком зайві.
Щодо термінів „Україна", „українці" — справа далеко складніша: вони остаточно встановилися як національні назви лише в XIX в., хоч термін „Україна" вживався далеко раніше в застосуванні до назв території взагалі, а не як племінна назва. Націоналісти ставлять знак рівності між українцями XIX в. і населенням Київської Русі XI в. на тій підставі, що вже тоді існувала самостійна держава на території сучасної України. А великодержавники, спираючись на назву „Русь", вбачали тут початок російської державності і російської мови.
Як бачимо, і великодержавники, і націоналісти чимало доклали старань, щоб використати в своїх інтересах засвідчені історією терміни „Русь", „руський".
М. Я. Марр викриває повну неспроможність буржуазної науки з'ясувати походження терміна „Русь", встановивши, що „руси" засвідчені не лише в Київській Русі, а й на Чорноморському узбережжі в Тмутаракані і на Кавказі, де в писемних пам'ятках ще у VIII в., підтримуваних даними історії матеріальної культури і усної мови, абхази звалися 'русами', маючи однакову назву з 'русами-слов'янами'.[4]
В Малій Азії і в Середземномор'ї цей же термін викривається в „пе-
[192]
ласгах„ і „етрусках", в архетипі „ласах" і „рушах", попередниках еллінів і римлян.[5]
Отже, нема чого шукати росіян і українців, в сучасному розумінні цих термінів, де їх не було. Звідси, звичайно, не випливає, що українці раптом з'явились у XIX в., а до того часу існувало інше, чуже їм національне утворення. Зовсім ні: терміни „Україна" і „українці" оформились, як національні назви, тоді, коли для цього назріли відповідні умови, а до того їх не було, як не було і самої української нації, хоч процес формування українського народу почався далеко раніше ніж у XIX в. Подібна ж картина і в мові. Не було і не могло бути єдиної національної мови на всіх етапах історичного розвитку українського народу.
Процес утворення племінних назв далеко складніший, ніж це іноді висвітлюється індоєвропеїстикою, яка вважає цілком достатнім і закономірним виведення якихнебудь „древлян" від „дерева", тому що в літопису сказано, що вони „зане сѣдоща в лѣсѣх", а в "дреговічей" від слова „дрегва", що означає „багно", „мочари", чи тієї ж славнозвісної „Русі" від скандинавського Ruotsi.
Історичні свідчення покищо не дозволяють говорити про більш давніх попередників скіфів, ніж легендарні кімери, але вже й того матеріалу, який є в розпорядженні історії, цілком досить для того, щоб встановити автохтонність населення Північного Надчорномор'я. Як могли безслідно зникнути кі-
[193]
мери, скіфи і інші племена, коли вони викриваються в слов'янах, зокрема в слов'янських мовах. Сучасна українська мова має, таким чином, далеко глибші коріння, ніж ті, що відводяться їй індоєвропеїстикою в межах єдиного слов'янського племені.
Нема потреби зупинятись доклад
но на різних етимологіях терміна
„слов'янин", що їх виводили індо-
езропеісти (напр. від „доблесті",
і інших понять у цьому дусі) [6], бо
такі етимології не мають під собою
реального грунту.
Палеонтологічний аналіз терміна „слов'янин" (scla—v—us) вказує на його реальний зв'язок не тільки з терміном „скіф" (sku — ϑа), але і з терміном „кімер" (kı—mer). Таким чином, ні кімери, ні скіфи не зникли без сліду, вони послужили творчими складовими елементами в процесі формування слов'янських племін. Історична епоха в процесі етногонії Північного Надчорномор'я і взагалі Східної Европи, ототожнювана з гаданим приходом слов'янства з його прабатьківщини, насправді була дальшою вищою стадією суспільного розвитку, залежного не тільки від зовнішніх причин, а, насамперед, від внутрішніх закономірностей історії людського суспільства на даній території.
Виходячи з цього, М. Я. Марр переконливо довів, що питання про племінне чи, точніше, про виробничо-соціальне формування укра-
[194]
інського народу не можна вирішити, не зваживши на ті зв'язки, які мають українці не тільки з спорідненими слов'янськими народами, що зовсім не враховувалося раніше при розгляді генетичних питань української мови, хоч ці народи і мають багато спільних рис з українцями у мові й історії матеріальної культури. Так наприклад, перебій губних голосних о ↔ u в і ↔ е, що становить характерну рису української мови, відмінно від російської, характерний і для таких мов як мегрельська, чанська; грузинська і інші кавказькі мови (напр. мегр. jır—ı 'два', чанськ. jur—ı; мегр. dıma 'брат', чанськ. ḓuma мегр. tkıd— ı 'кукурудзяний хліб', чанськ. tkud— ı i т. ін.).
Таким чином, з'ясовується, що теорія праслов'янської чи праруської спільності, що виводить українську мову з російської, не має під собою грунту. Перебій о ↔ u в і ↔ е не є результатом викривлення звукових норм прамови, а становить собою яфетичний вклад, що зберігся в українській мові, як характерна її ознака.
Дослідження М. Я. Марра показали також хисткість і необгрунтованість цілого ряду тих суто мовних матеріалів, які в дослідженнях індоєвропеїстів використовувалися для доведення спільнослов'янської єдності. З цього погляду заслуговують на увагу мовні факти в галузі назв металів. Буржуазна наука висвітлює це питання таким чином: слов'яни прийшли на Україну нібито з залізною технікою, якої там до них не існувало. Назви основних металів (залізо, мідь, золото, срібло)
[195]
мають спільне коріння у всіх слов'янських племен, і це мусить означати, що слов'яни знали ці метали і вживали їх на своїй прабатьківщині до поділу на окремі племена. Такі міркування не мають під собою грунту.
Палеонтологічний аналіз яскраво показує, що назва металу не з'являється в мовах в порядку запозичення і не встановлюється за зовнішніми його ознаками, а виникає в результаті використання старих назв, виступаючи в новій суспільній функції. Роль, наприклад, золота не як металу, а в ширшому використанні, як предмету і засобу обміну, виконували послідовно такі предмети як 'хутро', і живі істоти, як 'скот', 'корова', 'вівця' і т. ін. Подібні ж дані дає й аналіз іншіх назв металів: срібла, заліза, міді тощо.
Не менш яскрава картина спостерігається і в ділянці виробничої, ї соціальної, і культово-надбудовної термінології. Так наприклад, терміни 'мотига', 'соха', рос. 'пахать', укр. 'орати', 'ратай', 'оратай' і інші в своїх архетипах з'ясовуються, як скіфо-кімерський вклад в російську ї українську мови, показуючи, що знов таки індоєвропеїстика не має підстав твердити, ніби слов'яни прийшли на Україну з готовою сільскогосподарською технікою.
[196]
Розглянуті нами питання лише в незначній мірі охоплюють і висвітлюють ту надзвичайну дінну і багату спадщину, яку залишив М. Я. Марр для всього радянського мовознавства, в тому числі и для українського. В завдання даної роботи не входив послідовно-хронологічний огляд усіх робіт М. Я. Марра, які так чи інакше стосуються до вивчення української мови. Наголос було зрблено на найбільш принциповій проблемі, а саме — на з'ясуванні питання про походження української мови і її взаємовідносин з іншими слов'янськими мовами і з мовами яфетичними.
Аніяк не претендуючи на вичерпність у висвітленні поставленої проблеми, дана робота мала на меті показати антинауковість і шкідливість націоналістичних перекручень у галузі історії української мови, які живляться за рахунок ще й досі не вижитої буржуазо-ідеалістичної індоєвропейської теоріі. Радянське українське мовознавство, будуючи історію української мови на справді наукових засадах, не може обминути в своїх дослідженнях досягнень нового вчення про мову, бо це вчення в цілому, як і в тій частині, що стосується до вивчення української мови, прокладає нові матеріалістичні шляхи в мовознавчій науці.
-- В. М. БАБАК* : « Про деякі питання історичного розвитку української мови», Вісті Академії Наук УСРР, 1936, № 3 [Присвячений Конференції молодих учених України], с. 183-196.