[94]
РЕЦЕНЗІЇ
В. Н. Волошинов. Марксизм и философия языка. Основные проблемы социологического метода в науке о языке. Ленинград. „Прибой", (РАНИОН «Вопросы методологии и теории языка и литературы»); стор. 188. Ціна 2 р. 20 к.*
Досі марксистської теорії мови не було; тепер їй, в тому чи тому вигляді, покладено початок — таке перше враження, що його справляє на читача цей цікавий і змістовний науковий твір. Справді бо, ні окремі, — побіжні й сумарні,— висловлювання Плеханова, Бухаріна, Богданова. Максимова й інших у питаннях генези й соціяльної функції мови, ні дилетантська книжка I. Презента „Происхождение речи и сознания" (Л. 1928), зорієнтована на механістичний матеріялізм рефлексологів, ні псевдо-марксистськi фантасмагорії так. званої „яфетидології", — ніяк не творять „марксистського теоретичного мовознавства", а навіть є й перешкодою до його створення. Досить сказати: поза тим, що немає конкретних позитивних тез із марксистського мовознавства— ні одної з теорій мови, які до тепер існували, не розглянула ще хоч трохи компетентна марксистська критика.
Отже ми повинні б вітати серйозну наукову працю В. Волошінова, як таку, що кладе основу в даній галузі, навіть коли б безперечна позитивна сторона книги обмежувалася вдумливою аналізою найвпливовіших не марксистських теоретично-лінгвістичних концепцій (це й робить автор у другий частині „Пути марксистской философии языка", розд. І — III, а власні твердження й висновки авторові були цілком спірні й сумнівні. Проте, більша частина змісту книги не дав підстав для такої умовно-суворої оцiнгі. Що правда, в ній дуже багато спірного й проблематичного; оригінальні погляди авторові на суть мовного процесу (зокрема на розмежування ідеологiчного й психологічного моментів мови) і на найближчі завдання марксистського мовознавства — незрідка межують з парадоксальністю. Це — цілком зрозуміле в книзі, в якій буквально на кожній сторінці порушено проблеми, ще не розв'язані, — чи навіть не поставлені, — в марксистській науці. До того ж, у переважній більшості авторових тез, спірнiсть не виходить, на наш погляд, за межі тих розходжень, які нині є припустимі в марксистському мовознавстві і в марксистській науці про „ідеологічні надбудови" в цілому.
Нема ніякої змоги цілком зрезюмувати чи заналізувати багатий науковий зміст цієї книги в межах короткої рецензії. Ми обмежимося тут стислим розглядом основних тез авторових в питанні про „реальну суть мови" (викладені на сторінках 117-118, вони підсумовують майже весь зміст другої частини книги), залишимо без розгляду й своєрідну позицію авторову в питанні про так звану „суспільну психологію" (найхарактерніший момент для першої частини книги — ,3начение проблемы философии языка для максизма") та третю частину книги — „К истории форм высказывания в кон-
[95]
струкциях языка". Перша частина книги розглядав більше марксистську психологію та філософію в цілому, аніж „філософію мови". Щож до третьої частини, то специальніший характер цього „Опыта применения социологического метода к проблемам синтаксиса" (так сказано в піднаголовку) - вимагав би цілком іншого маштабу аналізи; зокрема, треба було б заглиблюватися в надзвичайно складну і спірну синтаксичну проблематику „чужої" (прямої, посередньої й „невласної прямої") мови. Щодо цієї частини книги — обмежимося одним зауваженням: хоч автор і намагається тут — з чималою таки дотепністю — „соціологізувати чисто психологічну концепцію цієї проблеми що її збудували деякі західньо-европейські лінгвісти (Баллі, Лерх, Льорк та інш.) — для нас все ж залишиться сумнівним сама належність цієї проблеми в цілому саме до галузі синтакси (і мовознавства взагалі), а, прикладом, не до „психології мислення" (переважно).
Переходимо до п'яти „основних тез", в яких автор зформулював — дуже чітко й стисло - свій погляд на „справжню природу мови" (стор. 117-118).
1) „Язык, как устойчивая система нормативно-тождественных форм, есть только научная абстракция, продуктивная лишь при определенных практических и теоретических целях. Конкретной действитецьности языка эта абстракция не адекватна".
Цю тезу (в нiй обізнаний з потребніянством читач легко впізнає добре знайомі мотиви загострено проти так званої ,,женевської" школи мовознавства Представники її (Де-Соссюр, Баллі, Сешеге, в Росії— Р. Шор) вбачають у мові насамперед нормативну ,,систему" словесних знаків, цілком незалежну від акцій індивідуальної свідомости й індивідуального висловлювання.
Критика цієї „абстрактно-об'єктивної" (так її визначає автор) концепції мови і стор. 78—65) є одне із найбільш продуманих місць у цілій книзі; але ми гадаємо, що автор вдається в своїх остаточних висновках в протилежну крайність. Внутрішній нормативізм безперечно є властивий кожній мові, бо ж саме існування мови (як системи умовних знаків) без нормативізма — неможливе. Хоч конкретна практична мова й не є „стійка система", проте вона завжди тяжить до нормалізації і до умовної стійкости. Якою мірою це тяження здійснється (повною мірою воно не здійснюється ніколи), — це залежить в кожному окремому випадкові від функції мови в конкретній соціяльно-історичній ситуації, але в кожнім разі трактування мови, як „стійкої системи" нормативне тотожніх форм, не є ні пропедевтична абстракція, ні "робоча гіпотеза'', а відбиває (в перебільшеному вигляді — звичайно) ранні факти й процеси, які дійсно властиві "конкретній дійсності" мови. Мовні норми існують і там, де немає ні педагогів, ні лінгвістів. Ігнорування цієї сторони мови загрожуе істотнімі методологічними небезпеками: так, наприклад, з погляду автора було б дуже трудно визнати і з'ясувати переважну консервативність, що органічно властива мові, яка серед усіх ,,ідеологічних" надбудов змінюється, найповільніше i найменшою мірою. А що мова взагалі і безупинно змінюється це ніяк не суперечить її тенденції до нормативної системоподібности. Аджеж у такому самому стані перебувають, в принципі, і всі інші галузі ідеології з іхніми умовними й мінливими ,,системами''(право, мораль, естетика і т. ін.).
2) „Язык есть ненрерывный процес становления, осуществляемый социальным речевым взаимодействием говорящих".
З) "Законы языкового становления отнюдь не являются индивидуально-психологическими законами, но они не могут быть и отрешены от деятельности говорящих индивидуумов. Законы языкового становления суть социологические законы".
Ці дві тези ми гадаємо, в принципі, — незаперечні; але ми вважаємо за потрібне додати, що соціологічний характер „законів умовного наставання" ніяк не дозволяє забувати про їхню специфічність, що відповідає певному (словечно-знаковому) матеріялові даної „ідеологічної надбудови"; а проте, автор одну з цих специфічних рис мовного наставання цілком заперечує (див. вище про тяжіння мови до нормативної системоподібности), а інших у цій книзі ні виявляє, наприклад, хоч би закону "економії засобів висловлювання".
4) Творчество языка не совпадает с художественным творчеством или с каким-либо иным специально-идеодогическим творчеством. Но, в то же
[96]
время, творчество языка не может быть понято в отрыве от наподняющих его идеодогических смыслов и ценностей. Становление языка, как и всякое историческое становление, может ощущаться как слепая механическая необходимость, но может стать и „свободной необходимостью", став осознанной и желанной необходимостью".
Чи не суперечить ця теза почасти самій собі і чи нема у відчуванні „вільної конечности" і певного естетичного моменту? Г. Поспелов, наприклад, кажучи про естетичну творчість, уявляє її собі так, що митець "проэцирует вне себя без практической цели внутренние события жизни, т.-е. как бы играет в жизнь"[1]; і така діяльність є. що-найменьше, дуже близька до того переживання „вільної конечности", яким, на думку В. Волошінова, може супроводитися наставання і творення мови. І якщо творення нови в цілому не спадається з художньою творчістю", то залишається можливiсть, дуже правдоподібна, на наш погляд, — що мовна творчість обов'язково мав в собі певну естетичну сторону, яка може сходити до непомітного в мовній практиці мінімума, але може так само й поширюватися до того, щоб цаковито вбирати власне мовну творчість (така, наприклад, „заумная" мова футуристів; в ній моменти мовної й естетичної творчости спадаються цілком). В кожнім разі проблема елементів естетики й мистецтва в мові, як такій, далеко не така проста, як то здається авторові; ні інтегральне прийняття потебніянської тези „мова — мистецтво' — ні голе заперечування її, — тут не допоможуть.
5) „Структура высказывания является чисто социальной структурой. Высказывание, как таковое, наличествует между говорящими. Индивидуальный речевой акт (в точном смысле слова „индивидуальный") contradictio in adjecto".
Цілком вірно. Але в тому, що автор кладе за основу основ саме окреме „висловлювання як таке", а не слово (в його граматичній функції) i не словесний граматичний ряд, — в цьому криється дуже серйозна методологiчна небезпека. Ця небезпека виявляється на одній із попередніх сторінок, де автор проголошує за найближче завдання марксистського мовознавства вивчення „форм и типов отдельных высказываний, отдельных речевых выступлений в тесной связи со взаимодействием, элементами которого они являются" (стор. 114) і ось як пояснює, що розуміє він під „отдельным жизненным высказыванием" під цією єдиною (на його думку) „реальною единицею потока языка-речи":
„Ситуация и аудитория заставляют внутреннюю речь актуализоваться в определенное внешнее выражение, которое непосредственно включено в невысказанный жизненный контекст, восполняется в нем действием, поступком или словесным ответом других участников высказывания. Законченный вопрос, восклицание, приказание, просьба — вот типичнейшие целые жизненных высказываний. Все они (особенно такие, как приказание, просьба — требуют словесного дополнения, да и вне словесного начала") (стор. 115).
Вимагають, звичайно, але чому? Тому, що саме оці елементарні й примітивні типи словесного висловлювання є такі фрагментарні, а, iноді, й аморфні, що саме розуміння їх раз-у-раз потребує додаткового жесту, відкресленої гри iнтонацій,ы цілковитого обліку всієї наявної ситуації (ділово", психічної, матеріяльної) й т. ін. Чи слід починати аналізу мови з таких примітивих "життьових" висловлюваххх, в яких чимала частина змісту не висловлена в слові, отже про неї доводиться догадуватись на підставi „позамовних" доповнень. Ми гадаємо, що аналізуючи кожне складне соціяльно-історичне явище (отже й мову) треба, навпаки виходити з найчіткіших і найрозвиненіших структурно („експліцитних") реалізацій цього явища, а не і фрагментарних неукінчених і, так би мовити, зародкових и импліцитних.
[97]
До цього питання можна застосувати такі методологічні міркування Маркса.
„Буржуазне суспільство в найбільше розвинена й багатобічна історична організація виробництва. Категорії, що виявляють його відносики, розуміння його організації, дозволяють разом з тим збагнути будову й виробничих відносин всiх суспільних форм, які вже відмерли і з уламків та елементів яких воно будусться, тягнучи проте за собою і далі залишки з них, яких воно не встигло перебороти частково розвиваючи до цiлковитого значення те, що раніще було в формі натяку Анатомія людини — ключ до анатомії малпи. Натяки на вище у нижчих видів тварин можна зрозуміти лише тоді, якщо це вище вже відоме. Буржуазна економіка дає нам ключ до античної і т. д. „До критики політичної економії", „Вступ").
Так само й натяки на мовну — граматичну й стилістичну — структуру в нижчих (фрагментарно-аморфних) видах висловлювання можна зрозуміти лише тоді, якщо ця структура вже відома в своїй „експліцитній" реалізації. аналізуючи укінчені й „розгорнені'' типи висловлювань. Функції слова пізнаються насамперед там, де воно здiйснює їх цілком, а тому й не потребує нiяких мімічних, пантомімічних, інтуїтивно-психічних та інших додаткових замін — в „словесному творі" (чи то в художній мові, в публіцистичній статті, чи в научному досліді). До утворення такого укінченого твору органічно тяжить всяке висловлювання, скільки воно не є обмежене часом і не деформоване афектом. Тому ми вважаємо, що принципова орієнтація В. Волошінова на висловлювання, як таке (в кращому випадкові — незалежно від міри його „розгорнености", тобто його словесної реалізації) — є в самій основі помилкова.
Уже з цього короткого розгляду основних тез В. Волошінова видно, наскільки цікава робота його не тільки для лінгвіста, а й для літературознавця. Ми радимо ознайомитися з нею всім, хто цікавиться питаннями мови, літератури i літературної критики.
В. Державін.
* Автор книги ставить ряд досі зовсім неосвітлюваних проблем соціології мови. Редакція гадає, що ані його твердження, ані спроба т. Державіна критично підійти до цих тверджень, не дають остаточного розв'язання порушених проблем: вони потребують дальшого докладного обговорення.
[1] Г. Поспелов. К методике историко-литературного исследования (Зб. „Литературоведение" М. 1928, стор. 65). Підкреслюємо, що це, звісно, є не визначення, а лише описування художньої творчости з певного погляду.
Про застосування цього принципу в галузі стилістики й поетики див. „В. Державін. „Лірика й гумор у Шевченковому ,,Журналi' („Шевчевко" Річник Ін-та Тараса Шевченка, І, 1928, стор. 66 і далі).